Поэзия "Глазами младенца"

Приходять на Землю душі осяйні:
Дитина вперше очі відкриває,
А в них – вся мудрість світів.
Сміється немовля, а сміх той – неземний.
У ньому – стільки радості,
Захоплення, завзяття,
У ньому – вся надія, що створить тут багато.

І дивиться навколо в німому здивуванні:
Тут різні форми, барви,
Любов й тепло від мами.
Опора й захист – тато,
А що тут тільки робить
Ледачий цей Собака?
У нього чорна шуба,
Мабуть-таки, мерзляка,
Язик який великий!
А не говорить – гавка!
І що за чудасію
Позаду він волочить?
Якби ж хоч був, як віник,
Та чую – тільки хвостик.
Давно уже я мрію
Підлізти і вхопити
За язика гавкушу,
Щоб став він говорити!
Навчу його, ледащо,
Підлогу замітати,
Щоб більше стало часу у мами і у тата.
Щоб мама не робила –
Зі мною говорила,
Щоб разом ми співали,
І щоб зі мною грала.
А поки що повчуся я сам пісні співати,
А мама хай послуга, і хай гордиться тато!

А ми, дорослі, боїмося,
Як плаче дитя, й підбігаєм одразу,
Воно голосить – тренує голос!
Й гука до себе – співаймо разом.
А мама муркоче: «хороший, хороший»
Цікаво, чи знає, який я насправді?

А я відчуваю, що неосяжний –
Великий – великий, от тіло лиш зайве.
Руки не можуть щось путнє зробити,
Ноги не вміють ходити:
Як хочу туди-он дійти –
Впаду! А тіло нагадує: буде боліти!

Не знав я раніше страху.
А тіло це учить боятися,
Вчить обережності,
Вчить наполегливості,
Словом, вчить працювати.

І я давно вже хочу ходити й говорити,   
Щоб швидше розказати,
Усе, що в Світі бачив.
І щоб людей навчити
На цій планеті жити.
А зараз я їм заздрю:
Як люди щось говорять,
Я чую – пісня лине,
Як рухаються й ходять,
Я бачу, що танцюють.
Які навкруг всі рідні,
Як тут усе цікаво!

І хочу я людей навчити
Палко й безмежно любити!
Щоб думать перестали
Про гроші, про ночівлю,
А щоб переживали
За Світ і за Людину!

Вам, люди, є де жити,
І є що їсти й пити,
Товарів вже багато,
Є в чому походити,
Мандруєте, щось робите,
Чи так вам треба жити?

Давайте розкажу вам
Не казку, а билину,
Як на одній планеті
Живуть творимирини.

Так само, як і люди,
Їдять вони і сплять.
Але не так спілкуються
Й не так вони мовчать.

І прокидаються, коли ще темне небо,
Щоби сповна насититись
Космосу Енергіями!
До них тоді приходять різні прозріння:
І все, що відчувають –
Приносять в свої днини.

А днини які в творимиринах!
Як Сонце їхнє сходить –
Радіють невловимо.
Мовчать, бо завмирають,
Милуючись Світилом...

І Сонечко наповнює своїм теплом їх душі,
(У творимиранах – людські, звичайні душі)
Вони – у всіх однакові – по всіх світах й мирах:
Скажу вам по-секрету: ДУША у всіх ОДНА!

Якщо ти це відчуєш – усіх й усе полюбиш!
Отак й творимирини: Живуть. Працюють. Люблять.
Творять свій світ Любов’ю,
Голублять Добротою,
І створюють у праці Красу скрізь і навколо.
Тримають Світ в Гармонії.
І роблять це Собою!

Бо кожен там – це Я.
Не схожий ні на кого.
Були тут переплутані всі почуття й думки...

То я прийшов розплутати,
Все непотрібне – викинути,
Щоб і на цій планеті
Щасливі всі були,
І щоб пізнали люди Все,
Й мої творимири...

Автор Тетяна Педан